У сучасному медіапросторі прагнення бути першим іноді переважає обов’язок бути точним. В умовах гонитви за переглядами та ексклюзивами окремі редакції допускають публікацію голослівних заяв до перевірки фактів, а не після, і ціна цього поспіху — чужа репутація. Саме з такою ситуацією зіткнувся бізнесмен В’ячеслав Лисенко, про якого низка медіа повідомили як про «організатора підпільного казино». Про те, що насправді встановив суд і де закінчується свобода слова й починається відповідальність за брехню, «Юридична практика» поговорила з адвокатом, старшим партнером юридичної компанії ASA Group Євгеном Артюховим.

— Адвокати вашої компанії представляли в суді інтереси бізнесмена В’ячеслава Лисенка, якого деякі ЗМІ звинуватили в «організації підпільного казино». Що конкретно встановив суд за цими публікаціями?

— Якщо коротко, то інформація про те, що В’ячеслав Лисенко є «організатором підпільного казино і шахрайського кол-центру», а також що правоохоронці нібито стежили за ним вісім місяців, була визнана недостовірною. Суд прямо встановив, що ці відомості є неправдивими твердженнями. Жодних повідомлень про підозру моєму клієнту не вручалося, фігурантом кримінальних проваджень він не був і судимості не має, але в момент публікацій це медіа не зупинило.

— Ви судилися не з одним, а з декількома ЗМІ. Одні позови задовольнили, інші — ні. Як правильно розуміти цей «змішаний» результат?

— Це були різні справи проти різних редакцій з різними публікаціями. У випадку публікації, де суд побачив фактичні твердження ЗМІ про нібито організацію клієнтом незаконної діяльності, позов задовольнили і визнали відомості недостовірними. Однак після цього відбулася зміна фрейму.

Деякі медіа почали говорити про «посягання на свободу слова». Запустилася агресивна риторика в стилі «якщо нас засудять, завтра посадять усіх журналістів», і, на мій погляд, це було спрямовано не на чесну розмову про стандарти, а на виконання дуже конкретного завдання: виставити справу про захист честі та гідності як атаку на пресу й одночасно створити тиск на суд.

Коли редакція не може провести нормальний fact‑checking, дійсно простіше говорити про «наїзд на свободу слова», ніж про свій редакційний провал. І тут важливо згадати практику європейських судів: закон захищає свободу вираження для тих, хто діє розумно і професійно, а не для тих, хто свідомо ігнорує базові стандарти та потім ховається за гучними гаслами.

— Що дає вам підстави говорити саме про тиск на суд?

— В Україні значний відсоток суддів визнає: рішення або дії колег хоча б іноді опинялися під впливом медіа або можливих атак у пресі. Суддя — теж людина, він, мабуть, зважає на те, що одна річ — ухвалювати рішення в спорі двох комерційних структур, і зовсім інша — це рішення проти медіа, яке вже мобілізувало колег, аудиторію і може розгорнути персональну кампанію проти судді та суду. У такій атмосфері виникає «охолоджувальний ефект»: замість того щоби спокійно застосувати закон, судді змушені думати, чи не стане їхнє прізвище об’єктом цькування в новинах, соцмережах або телеграм-каналах.

— Якщо говорити конкретно про ваш кейс: чи можна сказати, що ця медійна кампанія вплинула на результат окремих позовів?

— Ми бачимо чіткий збіг у часі між появою інформаційної повістки про «посягання на свободу слова» і більш обережним підходом суду. Але ми не ставимо під сумнів легітимність самих рішень: суд надав обґрунтування, і ми діємо суворо в рамках закону. Важливо інше: сама можливість такої кампанії показує, наскільки сьогодні крихкий баланс між незалежною оцінкою і силою інформаційного тиску.

— Але все-таки звинувачення в організації казино —  це справа суспільного інтересу і до того ж стаття 10 Конвенції…

— На жаль, у нас часто, посилаючись на цю статтю, забувають про пункт 2. Свобода слова не є абсолютною; вона закінчується там, де починаються громадянські права інших осіб. Там, де починається свідоме поширення неперевірених або завідомо неправдивих фактів, особливо про нібито кримінальну діяльність, мова йде вже не про свободу слова, а про зловживання нею і порушення прав іншої людини. Європейські стандарти та українське законодавство допускають жорстку критику і гострі думки, але вимагають, щоб фактичні твердження, що завдають шкоди репутації, були підкріплені доказами та належною перевіркою.

— Тобто ви не заперечуєте право журналістів критикувати бізнес, а заперечуєте конкретну форму подання?

— Абсолютно вірно: право журналіста на критику ніхто не ставить під сумнів, суперечка йде про те, де закінчується критика і починається фактичне звинувачення без доказів. Коли в тексті йдеться «отримав підозру», «Лисенко нібито організував казино під прикриттям CEO-клубу», це не метафора, а конкретне фактичне твердження, яке підлягає перевірці.

Для серйозних звинувачень, особливо пов’язаних із можливою злочинною діяльністю, використання одного анонімного джерела вважається винятковою ситуацією і вимагає додаткової юридичної перевірки в редакції. У нашому випадку ні комплексної перевірки, ні доказової бази не було.

— Наскільки відомо, інформація потрапила до журналістів від інсайдера в правоохоронних органах. Цього недостатньо?

— Факти повинні перевірятися перед публікацією, особливо коли йдеться про серйозні звинувачення. Якщо ви пишете про підпільне казино, перевіряйте факти, спирайтеся на документи, а не на чутки. Коли журналіст дотримується цих правил, він захищений. Коли забуває про них — несе відповідальність. Це не атака на свободу, це утримання професіоналів на одній лінії з власними стандартами. У медіа є інструменти впливу (велика аудиторія), тому треба розуміти, що з більшою силою йде більша відповідальність.

— Багато хто сприймає будь-які позови до ЗМІ як ознаку токсичності. Вас це не зупинило?

— Українське право прямо говорить: якщо стосовно вас поширюється неправдива інформація, ви маєте право на відповідь і на спростування в суді. Це не токсичність, не агресія, а передбачений законом спосіб відновити баланс між свободою слова і правом на репутацію, який визнається і європейською практикою, в тому числі ЄСПЛ у справі “Lingens v. Austria”.

— Подаючи позови до суду, ви, напевно, розуміли, що це викличе розголос. Чому для вашого клієнта було принципово важливо отримати судове рішення, навіть ціною нової хвилі негативу?

— Ігнорувати брехню означає подати сигнал, що можна безкарно кидати будь-які звинувачення, і це руйнує і бізнес-середовище, і довіру до медіапростору.

Кожен має право на помилку. Навіть ЗМІ мають право на помилки, про які вони потім повинні мати сміливість заявити і виправити. Але коли помилка зроблена свідомо (без перевірки) і з наміром звинуватити, це вже недобросовісність.

Ні підозри моєму клієнту не вручали, ні фігурантом кримінальних справ він не був і тим більше судимості в нього немає. Але в гонитві за гучними заголовками це не мало значення, і в медіа вийшла історія, яка потім не витримала перевірки судом. Усі заяви про нелегальну діяльність В’ячеслава Лисенка, які звучали в цих матеріалах, виявилися недостовірними, і ми маємо документальне підтвердження цього.

— Ви згадали про «силу ЗМІ». У чому ви бачите головну проблему цієї сили сьогодні?

— Сьогодні окремі медіа та великі новинні майданчики мають можливість за лічені дні створити навколо людини або бізнесу образ «ворога», який живе в головах людей значно довше, ніж будь-який судовий процес. При цьому механізми відповідальності за свідомо перекручену картину і за кампанії цькування працюють набагато слабкіше, ніж інструменти швидкого знищення репутації, і це системна проблема. У підсумку будь-хто — бізнесмен, суддя, експерт — розуміє: одне гучне перекручення фактів може запустити таку хвилю, що захищатися потім доведеться роками, і далеко не всі готові йти до кінця.

— І останнє запитання: якщо завтра інші ЗМІ захочуть об’єктивно розібратися в цій історії, ви готові говорити?

— Безумовно, тому що прозорість і повнота інформації — головний союзник і права на репутацію, і сумлінної журналістики. Ми завжди відкриті для діалогу з редакціями, які дотримуються базових стандартів: перевіряють факти, дають слово обом сторонам і коригують помилки, якщо вони виявлені. Що більше таких розмов відбуватиметься публічно і професійно, то менше залишиться місця для медійних маніпуляцій під гаслом «свободи слова».